Андрей Онисимович Лисенко

Ділянка № 66.

Андрій Онисимович Лісенко (30.11.1907 - 22.08.1970) - головний архітектор міста Одеси (1945—1946 роки), Член Союзу Радянських архітекторів з 1933 року. 

Фотографія з книги "Эссе об архитектуре Одессы, фрагменты монографии, фельетоны, путевые заметки".

Майбутній архітектор народився 30 листопада 1907 року в Херсоні в сім'ї секретаря Херсонського повітового військового присутствія Онисима Фоміча Лісенка та Єлизавети Тихонівни Жукової (чомусь її часто називали Лідією).

Фотографія з книги "Эссе об архитектуре Одессы, фрагменты монографии, фельетоны, путевые заметки".

Коли Андрію було три роки помирає його мати. Пізніше Онисим Фомич одружився з Юлією Тихонівною Григор'євою – сестрою своєї дружини, яка раніше була одружена з друкарським наборщиком Левом Григор'євим. Деякий час вони мешкали в Одесі.

У революційні роки від тифу в Херсоні помирають Онисим Лисенко та батько і мати Юлії Тихонівни. Вдова залишилася із сином Андрієм та донькою Вірою.
З 13 років Андрій Лисенко працював у колгоспі, потім навчався в Училищі інтенсивних культур (сільськогосподарському). Деякий час він працював в Одесі, Харкові та Херсоні. Далі було навчання в Одеському інституті інженерів цивільного і комунального будівництва (архітектурний факультет), у Всеросійській академії мистецтв (архітектурний факультет), Інституті цивільних інженерів у Ленінграді. З 1933 року член Союзу радянських архітекторів.

 

Фотографія з книги "Эссе об архитектуре Одессы, фрагменты монографии, фельетоны, путевые заметки".

У період навчання та після його закінчення Андрій Онисимович працював у проектних та мистецьких організаціях Ленінграда, Магадана, Якутська та Одеси. З 1945 року він головний архітектор міста, творець Одеського «Міськпроекту» (згодом «Діпромісто», «Одесгромадданпроект»), потім – «Чорноморпроект», «Діпроміжбуд». Пізніше А.О. Лісенко працював у художньо-скульптурних майстернях Худфонду СРСР, Одеському інженерно-будівельному інституті та Одеському інституті інженерів морського флоту. З 1949 був членом Одеського відділення Спілки архітекторів.

Архітектором було спроектовано та побудовано понад 50 великих об'єктів у Ленінграді, Магнігтогорську, Череповці, Магадані, Якутську, Новоросійську, Вязьмі, Сталінабаді (суч. Душанбе, Таджикистан) та Одесі.

У нашому місті Андрій Онисимович створює Генеральний план м. Одеси (спільно з арх. Д.М.Баталовим, 1945-47), який не було прийнято. Зі спогадів Вадима Андрійовича Лисенка (син архітектора) 1997 року:

 «По идее, город должен был развиваться «от ядра» и иметь чёткие композиционные оси, что и предусмотрел отец в Генплане 1946 г. Нужно лишь было вынести из города разрушенный железнодорожный вокзал; Пантелеймоновское подворье стало бы композиционным центром ансамбля. А город бы строился от бухты на берег, а не «кишкой» вдоль залива, как нынче. Генплан был утверждён в Союзе архитекторов СССР, в Академии архитектуры и в правительстве. Затем его «спустили» в Киев. Теперь говорят: республики-де не могли… Ещё как могли! Киевский ЦК плюс управление железной дороги не захотели «мороки на свою голову». В результате Одесса, при «регулярной» планировке, фактически не имеет центра, фрагментарна…Нынче конкурсы на лучший проект реконструкции центра регулярно проводятся: силами Одессы, Киева и Москвы. В проектах воплощают…идеи А. Лисенко, но поздно: слишком многое пришлось бы снести».

Фотографія з книги "Эссе об архитектуре Одессы, фрагменты монографии, фельетоны, путевые заметки".

У монографії «Історико-містобудівні дослідження Одеси» (Тимофієнко В.І, Вечерський В.В., Сердюк О.М., Бобровський Т.А.) подається така інформація:
«Після звільнення Одеси містобудівники мали наміри реалізувати проектні пропозиціїї 1939 року. Але швидкі темпи відбудови не дозволили розширити вулиці Канатну й Приморську, продовжити Пушкінську та інше. Почалась праця над новим генеральним планом, яку в основному закінчили 1947 р. у «Діпромісті УРСР(м.Київ) під керівництвом Д.Баталова за участю одеських архітекторів. Територія освоєння передбачалась від Лузанівки до Дачі Ковалевського, але вже не проектувався великий масив в районі Середнього Фонтану. Не планувалось і компактних промислових зон, підприємства в основному мали розміщатися вздовж залізниць безпосередньо біля житлових районів. Цей проект не затвердили, а прийняли як основу й у подальшому корегували». 

Из статьи на «Старые генпланы: как хруст французской булки не спас одесские «Елисейские поля», а Советы не смогли построить метро и Нагорный бульвар» на Думской (А.Вельможко, Н.Ларин) :
«А уже в 1947 году киевский «Гипроград» разработал для Одессы очередной Генеральній план. Коллективом авторов руководил ленинградский архитектор Дмитрий Баталов.
Он задумал невозможное — упорядочить сильно и зачастую беспорядочно разросшийся город, соединить воедино его разрозненные части. Для этого специалист предложил продлить некоторые магистрали, превратив их в парадные проспекты Один из них должен был начинаться от Молдаванки (Виноградной улицы) и идти аж до самого моря. Перед спуском в Отраду Баталов запланировал огромную площадь. Вдоль проспекта гипроградовцы видели величественные здания в основном общественного назначения.
Вторая эспланада представляла собой Пушкинскую, соединенную… с Фонтанской дорогой, третья — продленную улицу Советской Армии (Преображенскую), которая плавно переходила в Люстдорфскую. Чтобы освободить место для новых артерий, Баталов «сдвинул» железнодорожный вокзал к югу.
Новые жилые районы по-прежнему планировались вдоль моря, в сторону Фонтана и Дачи Ковалевского, а также на месте нынешних Черемушек, но с застройкой 2-3-4-этажными «сталинскими» домами. Промзоны оставались сосредоточенными вдоль железных дорог (Бугаевка, Пересыпь, Застава) и не имели территориального потенциала развития.
Проект 1947 года одобрили городские и областные власти, но «запороли» на республиканском уровне. Главная претензия — план Баталова предполагал снос огромного количества жилых зданий, что в условиях катастрофического дефицита жилья, при отсутствии фонда расселения могло привести к серьезнейшим социальным катаклизмам. Пойти на это руководители УССР просто не могли».

Також Андрій Онисимович брав участь у реконструкції напівциркульних будинків на Приморському бульварі (1945-47), реконструкції стадіону «Харчовик» (пізніше «ЧМП», сьогодні – «Чорноморець», 1946-46)), реконструкції будинку ОІІМФ (колишній Інститут шляхетних дівчат, сучасний Одеський національний морський університет, 1954 -55). Був ще проект морвокзалу, разом із П. Бронніковим, стиль– венеціанський реннесанс. Але через боротьбу з «надмірністю» в архітектурі ця ідея не пройшла.

На фасаді будинку в провулку Ляпунова(Ляпунових), 9. де проживав архітектор, 1997-го року була встановлена ​​пам'ятна дошка.

Фотографія А.Крантова, 2023 р.

Тамара Олександрівна Лисенко (25.10.1910 - 27.04.1976) народилася в сім'ї кадрового військового офіцера Олександра Петровича Чернякова. Здобула три вищі освіти – Ленінградська консерваторія (вокал), Інститут цивільних інженерів у Ленінграді та Одеський державний університет (факультет іноземних мов). З Андрієм Онисимовичем познайомилася в Ленінграді, 1935-го року вони розписалися. Через 2 роки народився син Вадим.

Фотографія з книги "Эссе об архитектуре Одессы, фрагменты монографии, фельетоны, путевые заметки".

Т.О. Лисенка з 1945 року працювала в Одеській філії «Воєнпроект» інженером-конструктором. Після закінчення факультету іноземних мов в Одеському університеті та курсів військових перекладачів протягом 20 років викладала англійську мову в Медичному інституті, а потім у Вищому морехідному училищі, автор низки навчально-методичних посібників.

Вадим Андрійович Лисенко (25.12.1937 – 28.01.2016) народився у Ленінграді. Пережив блокаду міста, був вивезений "Дорогого життя" через Ладозьке озеро до дитячого будинку в Алтайський край, де, після тривалих пошуків, його знайшла мати.

Фотографія з книги "Эссе об архитектуре Одессы, фрагменты монографии, фельетоны, путевые заметки".

Здобув освіту в Одеському інженерно-будівельному інституті, потім навчався у Київському державному університеті ім.Шевченка; Академії архітектури та мистецтва в Парижі та в Болгарській академії архітектури.

Працював в Одесі в проектному інституті "Діпропром" (потім "Діпромісто"). У 1969-70 р.р. викладав у Королівському інституті м. Пном-Пень у Камбоджі, в 1973-74 рр. стажувався та працював у Парижі. З 1965 року працював в Одеській державній академії будівництва та архітектури. З 1974 - 1975 рр. — деканом Архітектурного факультету, з 1975 р. по 2016 р. — завідувачем кафедри «Архітектурні конструкції, реставрація та реконструкція будівель, споруд та їх комплексів» ОДАБА.

У 1990 році захистив дисертацію «Захисно-конструкційні полімеррозчини для реставрації пам'яток архітектури, історії та культури» на здобуття вченого ступеня доктора технічних наук, в 1991 р. рішенням ВАК присвоєно вчене звання професора основ архітектури і реставрації. 

За час своєї проектної діяльності їм було здійснено понад 20 реалізацій. В.А. Лисенко опублікував понад 300 наукових праць, отримав 8 авторських свідоцтв. У 2014 р. вийшла в світ фундаментальна монографія «Архітектура. Хроноеволюція архітектурних форм, конструкцій і матеріалів». Був автором сценаріїв та ведучим серії телепрограм з історії архітектури Одеси.

Вільно володів російською, українською, англійською та французькою мовами. 

В.А. Лісенко був членом спеціалізованої Ради по захисту дисертацій, засновником і першим президентом Південно-українського відділення ІКОМОС, членом робочої групи країн РЕВ по реставрації, Президентом «Альянс Франсез» (Одеса), Головою секції «Будівництво, реконструкція, реставрація» Одеського відділення Інженерної академії України, віце-головою секції «Реставрація» Будівельної Академії України, віце-президентом Асоціації європейської культури «Біла акація», а також: членом архітектурно-містобудівної ради при Управлінні містобудування та архітектури облдержадміністрації; експертом Центру міських технологій при міськвиконкомі м. Одеси; Членом Ради по оновленню Одеського Оперного театру (з 03.2001 р.); Членом Оргкомітету зі створення Одеського Православного Університету; Членом президії Міжнародного екологічного союзу; Членом Вченої ради Одеської державної бібліотеки ім. Горького; депутатом Одеської Обласної Ради народних депутатів (1990—1994); кандидатом в народні депутати Верховної Ради України, (2002). 

Також у сімейному палісаді похована мати Андрія Онисимовича Лісенка Юлія Тихоновна Григор'єва (20.01.1882 - 17.02.1955)

 

Фотографія А.Крантова, 2023 р.